Розум, у, ч.
1. здатність людини мислити, пізнавати дійсність, встановлювати зв'язки між явищами, формулювати судження про пізнавані зв'язки та залежності; загальний інтелектуальний розвиток, рівень знань кого-небудь.
- Доходити власним розумом — самостійно усвідомлювати що-небудь
- Жити своїм (чужим) розумом — дотримуватись у житті власних (або чужих) поглядів, переконань
- Великого розуму, ірон. — необдумано, нерозумно
- Розумом — як слід, розумно (жити, робити і т. ін.)
- Розуму вчитися — набиратися знань, умінь, досвіду
- Розуму не позичати — хто-небудь дуже розумний, тямущий
- Розуму (уму-розуму) вчити — давати поради, як треба жити, діяти за певних обставин
- Своїм розумом — самостійно
- Томний розум — здатність мислити, характерна для неосвіченої або розумово обмеженої людини
2. те саме, що мислення; нормальний стан мислення; практичне, розсудливе мислення. • розсудливість.
- Брити (узйти) розумом — перевершувати кого-небудь у здатності мислити логічно, правильно
- Брити (узйти) [собі] на розум — мати на увазі, запам'ятовувати
- Втрачити розум — позбуватися здатності чітко, правильно мислити, ставати психічно ненормальним
- Розум потьмарило (помутило) — хтось утратив ясність думки, мислення
- Чи ти (він, він) сповий розуму — уживається при вираженні здивування чи застереження при необдуманих діях кого-небудь
3. уміння давати собі раду. • кмітливість.
— Розумний, Розумбвий, Розумник, Розумниця, Розумувати.
4. перен. людина, група людей з високими інтелектуальними здібностями.
- Розум країни (про геніальну людину)
- Колективний розум